Десь тижні зо два я відчула бажання подивитися екранізації британської класики. Мабуть, погода сприяла цьому - так завжди буває, коли на вулиці похмуро і мряка. Тоді дуже відчувається домашній затишок і потреба в гарній книжці чи фільмі. І не аби-яких, а саме під настрій - щоб не було ніякого поспіху та мерехтливих кадрів, щоб можна було насолодитися "анатомією почуттів" та красою взаємовідносин героїв. Британські авторки Шарлотта Бронте, Джейн Остін і Елізабет Гаскелл - завжди найкращий вибір, та й екранізацій за їхніми творами вдосталь.
Але пригадався чудовий твір Ольги Кобилянської "Царівна" і не менш чудова його екранізація. Пригадалися і враження, коли я вперше прочитала повість, пригадалося захоплення від фільму і від того, як добре підібрані актори, як ідеально вони попали в типажі. І великий плюс у тому, що актори - театральні, адже і вся постановка сприймається, як театральне, затишне і камерне дійство. Може трохи наївно і просто виглядає технічна сторона у серіалі, враховуючи сучасні кінематогрофічні можливості, але швидко це стає нессуттевим - про все забуваеш, захоплюючись акторскою грою та сюжетом.
Центральні чоловічі ролі виконують Мирослав Маковійчук та Олександр Гебдовський - Іван та Орядин відповідно. Перший - з великим люблячим серцем, стриманий та шляхетний; другий - серцеїд з хворобливим честолюбством та любов’ю до грошей. Образи сприймаються так, ніби персонажі і справді-но щойно зійшли зі сторінок книги.
Головна ж моя улюблениця - Вікторія Малекторович, що грає Наталку. Гарна, витончена. Як на мене, то вона чимось схожа виразними, різкуватими рисами обличчя та статурою на саму Ольгу Кобилянську.
Вона дуже тонко, проникливо передала емоції, почуття, еволюцію душі молодої і гордої сироти, яка обрала власний складний шлях у житті замість простого рішення з вигідним заміжжям. Але її вибір виправдався сповна таким заслуженим, вистражданним щастям цілісної особистості та люблячою людиною поруч. Її акторська гра неперевершена, цю історію "без подій" (доречі, чорнова назва повісті) вона розповіла так, що усі переживання, ввгання, вибір були зрозумілі настільки, ніби сам брав у них участь. Про те, що зіграти таке набагато складніше за екшн - думаю, нема чого й казати.
Ну і, на превеликий жаль, в нас критично мало екранізацій нашої класики. Біла заздрість до великобританців та їхніх численних чудових екранізацій, зокрема ВВС - все зроблено з любов’ю та повагою до своїх видатних авторів. Сподіваюся, що й в нас згадають і відродять такий кінематографічний жанр і станеться це у найближчому майбутньому.
